Росіяни вдарили касетними боеприпасами по ринку в Дружковці. Сім загиблих.
Росіяни вдарили по спальніку Запоріжжя, двоє молодих людей загинуло.
Безліч сіл і містечок просто стерто з лиця землі, кількість загиблих і постраждалих рахуватимуть ще десятиріччя.
Дніпро, Харків, Одеса, прильоти, холодомор, загиблих здається вже і не порахувати.
А знаєте, що в руських пабліках?
Радість.
Простенька руська баба з якихось єбєнєй чи лакшері соска з Москви, зі всратої ізби без води та газу чи з сучасної квартири на Тверском, щиро радіють загибелі людей в Україні.
Там нема сенсу шукати співчуття чи людскості.
Там нема сенсу розповідати про те, що баба могла б мати водопровід у свою ізбушку, а лакшері москвичка їздити по всьому світу без перепон, зайобувати персонал в п'ятизіркових отелях і не ховати свій російський паспорт подалі.
Там нема сенсу про щось домовлятися, домовленності не працюють там, де питання стоїть про спрагу до тотального винищення.
Вони не хочуть нас зробити частиною свого світу.
Вони хочуть перетравити нас і висрати зручним непомітним кавелдиком. А потім пишатися цим і розповідати дітям про Велику Перемогу над всім ворожим світом.
Про 18тирічного Степана з Запоріжжя чи бабу Любу з Дружковки ніхто ніколи не згадає, та країна має культ смерті, а не життя.
Я не бачу сенсу сперечатися з ними в коментарях, доводити щось.
В своїй голові вони мстять за Донбас, який сами ж і вбили.
В своїй голові вони боряться з НАТО, а не з бабкою 40го року народження з якогось глухого села Донбасу.
Там нема про що говорити.
Взагалі.
Вони прийшли нас вбивати, вони це роблять.
А ми можемо чинити спротив стільки, на скільки вистачить сил. Зберігаючи емоції. Не сподіваючись бути почутими.
Нас всі давно почули.
Просто їм або трошки піхуй, або вони того і хотіли.
Світ довколо нас вже не буде таким як був.
Тепер тут панує право сильного і відмороженого.
І тому саме такими ми маємо стати, аби вижити та зберегтися на мапі.
