Як українське місто чіпляється за життя, і чому нас називають Харків-Залізобетон?
Зруйноване, випалене місто зі сходу посунулось на захід. Хтось може подумати, що звідси всі побігли до Львова чи до Польші. НІ. Тут більше мільйона. Багато хто просто посунувся з одного району в більш безпечний. Хтось змінив громаду, просто всередині однієї області. Хтось повернувся, ось як я. Хтось чекає родину, яка в цей час повертається.
Я не бачу масової втечі з нашого регіону зараз. Немає пробок на виїзд. На в'їзд є дуже багато техніки, вантажівок з продуктами, з різними товарами, волонтерів, місцевих. Багато хто відновив роботу в місті, і зовні навіть іноді здається, що все "устаканилось". Якщо не думати про наближення ночі, а значить чергових руйнувань та смертей.
Ми живемо вдень, а вночі, мабуть, молимось. Хто як вміє. І працюємо, як тільки є можливість. Хтось з росіян коментує під відео про наше місто, де немає сильних руйнувань: "о, так у вас всьо нормально, і нікто вас нє бомбіт!" При тому що є багато відеодоказів про протилежне. І є багато відеодоказів, що вже на наступний день після прильоту харків'яни, як працьовиті мурахи, починають розбирати/розгрібати/розчищати те, що зруйновано. Приходять і місцеві, і ті, хто там працював, і ті, хто жив, і ті, чия це робота - приводити до ладу.
Це дійсно Залізобетон. Ракети летять, вибухи гримлять, діти граються, на дорогах черги з авто, магазини працюють, кав'ярні готують каву, пожежні та швидкі мчаться, тротуарами йдуть вагітні жінки, - і все це дивним чином дихає, працює, горить, вибухає, болить, плаче, злиться, відчуває жагу помсти - і ЖИВЕ.
Це те саме велике місто, яке ніяк не може померти. Ну зовсім ніяк. Це не входить в наші плани. Так ось, з чого починалася моя думка: за останній час на моїх очах відкрилися зовсім поряд нові магазини, нові кіоски, нові майданчики, навкруги з'явилися нові люди. Бо місто, якщо росте в більш безпечну сторону - за собою тягне українську звичку облаштовувати своє середовище. Там відкрилося, тут з'явилося...
Несхожість з росіянами разюча. Чим і пишаюся. Раз вже мені прийшлося народитися в Харкові, то не можу про нього не писати. Навіть всередині відчуваю той самий "залізобетон", який, мабуть, властивий нам, місцевим. Вперте бажання вистояти.
Дякую, що дочитали). Миру всім.
