В черзі на Укрпошті.
- Я за ким буду? А, за дідусем?
Повертається:
- Та ніякий я не дідусь.
- Вибачте...
Виглядає років на 65. Приємний на вигляд. Знову повертається, кидає декілька слів:
- Немає в мене онуків.
- Ну, так будуть?
- Вже ні... Я їм кажу: зараз стільки діточок без батьків лишилися. Телефонуйте вже куди треба. Беріть. Виростимо, як своїх.
- А вони?
- Та невістка каже: а може дитина буде якась галаслива чи ще щось?
- Ну...
Не знаю, що додати. Бо діти - це подарунок тим, кому вони дійсно потрібні.
І там не має бути питань, що галасливі чи неслухняні. Це взагалі не повинно бути причиною.
Тут все простіше. Чистіше. Бажаєш підтримати маленьке життя - чи не бажаєш.
Здатен любити - чи не здатен. Можеш зробити важливий крок - чи не можеш. Так - чи ні.
Боляче про це писати та говорити, бо війна спотворила наше найдорожче. Вбила дитинство.
При ексгумації тіл на звільнених територіях знаходять дитячі тіла, і тоді свідомо вже погоджуєшся з деяким гаслом цих днів: "р...сня не люди".
Дійсно так.
Хочеться, щоби ми були людьми. Наскільки кожен з нас може.
