Ну що, хлопчики і дівчатка? Трохи червоних ліній вам ще?
Коли я говорю зараз «хлопчики і дівчатка», я маю на увазі не виборців безжального і нещадного «українського дива». І не зовсім своїх звичних однодумців.
Я більше звертаюся до тих, хто ще недавно ходив в «білому пальто» або ходить в ньому до цих пір.
До адептів релігії чистих рук.
Ви не уявляєте, як протиприродно мені відчувати себе в шкурі зрадофіла.
Але, прокидаючись щоранку в останні кілька місяців, я вступаю в новий день, як в лайно. Чекаючи нової порції ковзання у прірву.
Я до сих пір люблю і поважаю більшість з вас. Ви зроблені з правильного металу, і повели себе як справжні люди, і зробленого вами не скасувати. І країна пам'ятає. Дуже не вся, але пам'ятає.
Але я пам'ятаю і те, як народжений війною і нашими прекрасними діяннями снобізм, загнав нас усіх в глуху меншість. Яка не повинна була бути такою катастрофічною.
Красивий такий снобізм, правильний. Заснований на правоті і реально зробленому. Який, як будь-який снобізм - привів до самоізоляції.
А зараз все чудово. Ми впираємося на фронті, або намагаємося протистояти відкату в тилу. Але навіть в цьому немає єдності. І ми знову говоримо про «якщо що» . Але якщо нас запитати про «що?» - залишається одне «якщо…»
Ось ще одна «червона лінія» в низці багатьох. Ці червоні лінії вже йдуть щільною «зеброю» і загрожують злитися в одне кумачеве полотно.
Вчора, ось, вони сказали, що нам більше не потрібно НАТО. Вони все частіше про це говорять. Як і про інші речі, які з холодної ясністю влазять в моє життя передчуттям обвалу.
Нічого особливого. Депутат сказала, що Україна повинна переглянути підхід до відносин з НАТО і відмовитися від ідеї вступити в альянс. Ні, не перукар. Глава парламентського комітету з, ви не повірите - нацбезпеки.
Аргументуючи це тим, що росія проти. Що НАТО нас «не хоче» - через позицію Росії.
НАТО. Не хоче. Попри стандартизацію, що йде повним ходом, включаючи перехід на стандарти управління. Попри навчання, що йдуть повним ходом одне за одним. Не хоче.
І ще, мовляв, ми несемо через бажання вступити в НАТО репутаційні втрати. Не від подібного трешу на вустах глави одного з найсерйозніших комітетів. А через бажання отримати реальний договірний захист від озвірілого сусіда.
І ще вона каже про приклад Фінляндії. Відчуваєте? Перший раз про «фінляндізацію України» почали говорити за поребриком. А зараз і ці перестають соромитися.
Ще раз. Глава комітету з національної безпеки, пропонує відмовитися від найважливішого елемента національної безпеки. Просто і зі смаком.
Похерити захист від ворога, посилаючись на незгоду з цим ворога. Правда, логічно?
Нічого дивного. Зовсім недавно вони бадьоро міркували про виведення натовських інструкторів, в обмін на виведення російських військ, яких тут немає.
Ще раз. Виведення військ агресора, в обмін на відмову від співпраці з союзниками у найважливішій оборонній сфері.
Та Бог з ним з НАТО. Це просто поточний приклад такий. Про відводи себе на своїй же території, «просто не стріляти» і «будь-яку ціну» - нам же більше подобається, правда?
Ці самі «червоні лінії» ростуть навколо як грати. І, до речі, чіпляються нитками на ваші білі пальто. До речі, дуже псують чистоту білого, дуже.
І тому я вас люблю. Але буду в це тикати до тих пір, поки вас не знудить на це саме біле пальто. Просто в режимі очищення.
І може тоді, я повірю, що у нас все небезнадійно. І ми зможемо витягнути цю країну без безглуздого, безрезультатного і дуже кривавого п***єца, до якого, на жаль, схоже котяться по асфальту наші санки.
А то останнім часом у мене стійке відчуття, що все, на що нас вистачило - це парад. Хоча він був чудовий. І дав нам відчути те, що ми начебто і пам'ятали, але давно цим не користувалися.
Так що, хлопчики і дівчатка, засуньте ваш спокій прямо в ствольну коробку добре начищеного кулемета. Ще трохи, і вони обидва вам не знадобляться.
І не треба, прошу, про невдячну (або дурну) більшість. Більшість завжди хтось веде.
Просто, в якийсь момент, ми перестали їх за собою вести. Вирішили, що зробили достатньо. І що тут спрацює армійське «роби як я». Або вважали, що «вистачить, тепер самі».
Але ж ні. Дорога була довгою. Вони швидко втомилися. Посиділи на узбіччі, де їх розважали ті, хто пізніше поведе їх в сторону.
А потім, взяли їх за руку і повели.
І в цьому наша спільна провина. І моя теж.
І тому, я знаю, чому мені соромно за те, що відбувається.
І або ми за ними повернемося. Або вони підуть, і нікому буде побачити, як нас розчиняє горде небуття. Або тиснуть по одному.
Тому, гординю теж засуньте туди, до спокою. І розгребіть дороги і мости один до одного. А якщо вже встигли їх підірвати - шукайте брід.
На нас чекає довга робота.
Спочатку повернутися на правильний напрямок. А потім вести інших. У правильному напрямку. І так далеко, щоб повернення назад був неможливим. Чисто фізично.
Ви запитаєте мене - як? Для початку треба зуміти зробити як раніше. Зібратися разом. Подумати, посперечатися (вже на ходу) – і вперед. Завжди виходило - пам'ятаєте? І в цей раз вийде. Іншого варіанту немає.
Нам ніхто не дасть окремий глобус України. Нам взагалі ніхто нічого не дасть.
Самі. Всі самі.
А біле пальто не викидайте. Воно вам знадобиться потім. Коли все буде в порядку, і ми знову пересремося.
Хоча ... може воно і піде на протирання для кулеметів. Ми ж так звикли їх чистити.
#Байки_для_своїх
