В нас всі ліваки, а ліваки у нас всі, традиційно лаяли культуру споживання. Але війна оприявнила дві речі:
1) Споживання таки культура
2) Це головне, що нас відрізнило від росіян.
Окрім вкрадених унітазів і пралок, які, як виявилося, стоять у нас в селах, і здивування росіян, що в селах є ліхтарі й асфальт, мені впало в очі здивування одного бурята, що в нас в сільських бабусь як правило є ноутбуки, а він його вперше побачив в Україні.
Короче, в нас вся країна замість пропивати вкладалася в металопластикові вікна, комп'ютери, мобільний інтернет й дахи під металочерепицею.
За літніх людей це робили їхні діти.
За безробітних - заробітчани.
Про те, що діти мають мати останню модель гаджетів я вже мовчу.
Без жодної державної підтримки.
Але наші села стали для росіян з глибинки такими чарівними скарбницями побутової техніки, печерами Алібаби.
Задумайтеся. Країна з гігантською нафтовою рентою нездатна перерозподілити її таким чином, щоб в бурятських селах були ноутбуки. А ми, при всіх наріканнях на зажерливих олігархів, - змогли.
Якось ці грошові потоки перерозподілялися і продавлювалися до старих бабусь у селі.
Грубо кажучи, ми спустили на мікрохвильові пічки в кожну хату, футбольні клуби й Донбас-Арени те, що росіянці спустили на танки й ракети, показавши населенню за межами МКАД кукіш від нафтової ренти.
Начебто вони молодці, а ми дураки.
Але коли територія танками вже завойована, виявляється, що населення, яке звикло до достатку, дивиться на завойовників, як на варварів, скаржиться на відсутність українських ліків і смачних продуктів, виходить на мітинги і йде в партизани зв своє право жити так, як звикли - з крапельним поливом, комбайнами Джон Дір і джипами.
Умовно кажучи - за смаженого кабанчика й курку в майонезі та манікюрний салон в СМТ, як наш стиль життя.
І танками цих людей вже не перемогти.
