Мене і раніше дивувала невідповідність між їхніми лозунгами і практиками. З одного боку вони торочать про якусь «прекрасну Росію майбутнього», з іншого – ними з 1999 править Пу, який, здається повів усю країну проти течії часу.
Розбіжності зазвичай виникають тільки в означенні, Застій чи Сталіна він з дотошністю Гіркіна реконструює. До речі, Брежнєва він вже пересидів – той побув царем всього 18 років, а цей вже 25. (Сталін 31, якщо рахувати від посади генсека ЦК ВКП(б)). В Росії виросло покоління, для якого Путін був завжди.
Думаєш, ну хай вже Путін з холодильника, але, як випливає з вчорашнього теракту в ТЦ «Крокус» в Москві, в них досі гастролює рок-група «Пікнік», яку я слухав ще в школі на бобінному магнітофоні. Це не поодинокі дідугани, які грають перед метро Еріка Клептона й ЗіЗі-Топ, а системна геронтократія. Це ще молодіжне крило зобмаків. Ленінградський рок-клуб.
У рік, коли в нас вбили Івасюка, в Ленінграді зібрали під комсомольське крило Цоя, Гребенщикова й двох Шклярських. Так в молодих досі й ходять. Для старшеньких у них досі йде «Голубой огоньок» з когортою естрадних артистів, які залізли в телевізор ще в Радянському союзі і вибувають зі святкових концертів тільки ногами вперед, як Кобзон. Раніше я списував усе на естрадний клан Пугачових, який не давав дорогу молодим, вдаючи що «опікується» ними. Якщо хто вже забув, Сергій Кузьминський з «Гадів» кинув усе і поїхав на запрошення Пугачової до Москви записувати якусь електронну музику для рейвів. Хтось з вас чув ту музику? Хтось з москвичів згадує Кузю?
Але такі пугачівські геронтократи сидять у них скрізь – в міністерствах, в Спілці письменників (вона в них досі є і впливова, тобто крім неї нічого нема), на заводах, у ВИШах, в армії. В них просто не відбулося зміни поколінь в жодній сфері, крім спорту, бо там проблематично випускати на арену підстаркуватих і підтоптаних. Якщо Україна часом нагадує свято непослуху і книжку Януша Корчака «Король Матіуш Перший» про повстання дітей, Росія – це повстання персональних пенсіонерів.
Окупація Півдня примусила згадати таке прізвище, як Сергій «Кіндерсюрприз» Кірієнко, якого колись призвали в ЗІЦ-прем'єри, щоб не порочити Чорномирдіна дефолтом. Це експонат для програми «Намєдні», дивуєшся, що він досі при ділах. І він – наймолодший з них. В 1998 році керував сувереним дефолтом, в 2022 керував спробами провести референдум в Херсоні. З тим же результатом.
Особливо нас має тішити, що в конструкторських бюро і на заводах сидять «кріпкі хозяйственники» ще радянського розливу. В результаті, завдяки ЗСУ, вони воюють вже танками 1955 року, бо озброєння теж страждають на контрамоцію – рухаються від сучасних зразків до музейних. І цілими КБ йдуть до тюрми за розпил коштів на «гіперзвукових» ракетах, яких до гіперзвуку має розганяти літак.
Власне, американці робили таке ще в 1950-х, а російські вчені примудрилися впарити Путіну як вундервафлю в 2020-х. Ох попив нам кровці цей МіГ-31 в Білорусі.
Вони відкотилися до бронепоїздів під Мелітополем. І при цьому лозунги їхньої опозиції – про «прекрасну Росію майбутнього». На тачанках? В них в Сибіру на складі досі зберігаються 500 тисяч шабель. Іноді здається, що на Сталіні вони не зупиняться і повернуться до Івана Грозного й опричнини, як заповідав письменник Сорокін.
Але Бог вже з ними. 2022 рік оприявнив нам щось і про нас.
Про те, яку зручну для життя країну ми під плачі «ой, все пропало» за 30 років побудували. Ми так довго й успішно переконували себе в нашій нікчемності плачами про нещасних бідно але чисто вдягнених пенсіонерів і пів вареника, що знадобилися бойові буряти-мародери, щоб побачити, що в цих навіть сільських пенсінерів були планшети й ноути з доступом в інтернет.
Так, діти купили. Для зв'язку. Але хто вам сказав, що опікуватися літніми людьми обов'язково має пенсійний фонд, а не сім'я? В Японії, наприклад, сім'я опікується. Головне, щоб суспільство якось це вирішувало. Гроші в конвертах, повз податки, в результаті все одно потрапили на село пральними машинами й металопластиковими вікнами «від дітей». Коли нас почали грабувати, ми помітили, якими багатими ми були – пралки, комп'ютери, мікрохвильовки й цар трофеїв унітаз в кожну бурятську ізбу нашим коштом. Шукшин би просльозився.
Поки Росія витрачалася на ракети Кинджал і Калібр, не переймаючись водогонами в дєрєвнях, Україна закупала побутову техніку й тягнула газ та оптоволоконний інтернет у останнє неасфальтоване село. Просто інші пріоритети і відкати. Забудовники й великі будівничі доріг стали притчею во язицех. Але вони ж будували, а не руйнували. Ті гроші, які в СРСР йшли на майдани іржавих танків на складах за Уралом, наші олігархи спустили на будівництво стадіонів й закупівлю бразильських футболістів в кожен дім. Це було нерозважливо. Але наскільки симпатичніше.
Радянські геронтократи весь прибуток країни десятиліттями тупо кидали на побудову танків, і на 1991 рік побудували 64 тисячі. У 6 (!) разів більше ніж НАТО. Після 1945, без жодних сумнівів, вони 50 років клепали танки. Замість пралок, замість житла, замість одежі, замість їжі, замість туалетного паперу. Росія лише продовжила ці тенденції вже як погана пародія на монстра – можливості не ті. Ракети з Байконуру під землю стартують. Авіаносці димлять, як Етна, і літаки під воду запускають. Мені здається, одна з надзадач цієї війни – знищити всю радянську зброю, вироблену впродовж 70 років. За ці два роки ці запаси таки практично вичерпані – зачистили навіть радянську зброю в Африці й на Близькому Сході, вигрібають північнокорейські арсенали. Одного разу вироблена гармата обов'язково вистрілить, хай і через 70 років. Росіяни розконсервовують вже гаубиці 1945 року. Футболісти стільки не живуть.
По тому, що знищують путіноїди цією зброєю, можна вивчати, що не дає спати Путіну через те, що при розлученні воно опинилося в нас. Наприклад – греблі ГЕС й канали іригації на Півдні. Одну вже знищили, спровокувавши вселенський потоп у Херсоні, до другої вже приміряються. Таки попрацювали наші батьки над запасами прісної води в планетарних масштабах, самих водосховищ на Дніпрі побудували шість. Чесно кажучи не сприймаю підхуйлових радощів українських носіїів етнографічної свідомості, які радіють руйнуванню гребель. З такими темпами плавати по Дніпру знову доведеться лише згори до низу, через пороги, розбиваючи об каміння кожен десятий корабель.
Російською зброєю Пу намагається стирати з лиця землі всю радянську спадщину, стирає артою й КАБами місто за містом в Донецькій агломерації, розбирає на металобрухт цілі заводи в ДНР/ЛНР, затоплює шахти, перетворює Донеччину на Дикий степ, а Таврію в Олешківські піски.
Чи всі, хто радіє «поверненню Великого Лугу», розуміє, що це також кінець українського аграрного дива? Без поливу на Півдні нічого не росте, а саме канали, які так заважають наступати нашим, і які чомусь не завадили за день дійти від Перекопа до Каховки пушкіністам, залишаються без води?
Вибрики польських фермерів на кордоні показали нам, що з нашим зерном конкурувати в межах Європи не може ніхто. І також показав, як мало ми цінували свої іригаційні системи, які зробили зі степу сад. Ця війна навчає нас цінувати те, що ми втратили, що в нас було, що треба буде відновлювати. Що не впало з неба, а збудовано наполегливою працею трьох поколінь українців – саме стільки в нас не було війни, і ми вирішили, що це нормальний стан історії і порізали гільйотиною свої стратегічні бомбардувальники під контролем Обами.
Польська блокада, до речі, показала також, як насрано в головах навіть розумних українців Карлом Марксом. Коли поляки стали розсипати українське зерно на колії й траси, хтось ляпнув, а інші підхопили, що не шкода, це зерно не наше, а бариг зернотрейдерів, хай ще розсипають. І готові були в гузно цілувати поляків, бо вони фермери, а не бариги. Про те, що зернотрейдери скупають зерно в наших фермерів, наші соціалісти ще здогадувалися, але вважали що за бесцінь, не спитавши жодних розцінок або в самих фермерів. Це заперечувало новини про те, що чеченці в 2022 році перш за все крали на просторах Херсонщини фермерські джипи й комбайни «Джон Дір». Знову, втративши, ми складаємо ціну тому, що мали.
Може не так вже й мало платили трейдери, якщо фермер міг дозволити собі «Джон Дір»? Чеченський селянин, попри всю паразитарність Чечні на російському бюджеті – не міг. А український фермер, який «за бесцінь», мав джипа і вважав що так і треба, то люди самі зробили. Коли їхав запорозькими степами в Бердянськ, в кожному містечку бачив магазин сільськогосподарської техніки з майданчиками лискучих тракторів і комбайнів простонеба. Відкрию соціалістам таємницю – цю техніку теж завезли були зернотрейдери. І добрива. І селекційну пшеницю, і солярку по спеціальних цінах з Азербайджану. Бо фермер, на переконання великого зернотрейдера Вадатурського, повинен був думати лише про підвищення врожайності. І вони її підвищили, скажімо, по кукурудзі в 9 (!) разів з 1991 року.
Росіяни розробляли нові танки, а ми підвищували врожайнсть. І допідвищувалися так, що зерно, зібране посеред обстрілів і мін під час війни, після втрати трейдерами 50% посівних площ і десятків елеваторів, все рівно поза конкуренцією з лінивими польськими рольниками, чий бізнес – вимагати дотацій з Євросоюзу, а не вирощувати збіжжя. Це нам теж вповні показала тільки війна.
Як і те, «кого ми годуємо». Мовляв, наше зерно, як дешеве, цікавить тільки країни Африки. Я цілий рік для новин записував, куди везли зерно балкери з Одеси, поки функціонував замучений Ердоганом «зерновий коридор». В Ефіопію і Єгипет прямував, дай Боже, кожен десятий балкер. Натомість – Італія, Іспанія, Голландія, Бельгія. Виявилося, що італійське спагетті й бельгійські вафлі робилися з українського зерна. Житниця світу. І в цього аграрного дива є конкретні батьки, Нібулон, Кернел тощо. Оті ненависні соціалістам зернотрейдери. Не цікавились, не знали, не цінували.
Про те, скільки в Україні було таких унікальних компаній, до яких ми звикли й думали, що так і треба, найкраще стали здогадуватися наші біженки в ЄС. Виявилося, що в нас швидкий і найдешевший у світі інтернет. І підключити його справа кількох годин. Виявилося, що наш банкінг найшвидший і найзручніший. Співак Фоззі буквально вчора, отримавши переказ з Данії через три тижні, так український банкінг і назвав – святий банкінг. Виявилося, що стереотип про німецьку пунктуальність чомусь не розповсюджується на Дойчебан – потяги запізнюються і по годині, й по дві. А всіма доти облаяна Укрзалізниця після обстрілу поїзда в Херсоні й пожежі у вагоні, запізнюється лише на 12 хвилин.
Українці жартують, що роблять ставки на те, АТБ чи Нова пошта першими з'являться у щойно деокупованому місті. Ми вже дожили й до таких жартів. Нова пошта після ракетних атак на харківську електричну інфраструктуру, які знеструмили все місто, запросила харків'ян заряджати гаджети й павербанки до своїх відділень, бо з минулої зими вони всі обладнані генераторами. Що цікаво, власник Нової пошти послідовно виступає за зменшення, або й повне скасування, податків на бізнес. Бізнес, мовляв, сам з усім розбереться. Дивлячись на таке хазяйське ставлення, думаєш, а мабуть він правий. Принаймні усі ці українські здобутки, якими я зараз похваляюся – результат тридцятирічних зусиль кокретних бізнесів, які очолили перфекціоністи.
В останній обстріл Києва ракети влучили у склад «Розетки», повністю його знищили. Власник «Розетки» перш за все порадів, що всі 99 чоловік сиділи в укритті, охорона за цим слідкує чітко, і вибачився перед клієнтами, що певні відправлення затримаються на кілька днів.
Що цікаво, таку ж стійкість демонструє і українська культура. Обстріли не скасовують книжкових фестивалів і неймовірну рестроспективну виставку Алли Горської в Українському домі. А про бум книгарень третьої хвилі в Києві я вже писав.
Ці нові книгарні-кав'ярні одразу окуповують якісь гіпстери й розумні дівчата з айфонами. Їх багато, вони роблять виторг. На їхіню пам'ять прийшлося максимум чотири президенти. Книжковий бізнес чи не вперше починає бути прибутковим. Бо постійний пресинг російських книжок, виявляється, був для українського книжкового бізнесу гіршим, ніж війна.
Незнищенна, прекрасна Україна теперішнього. В нас багато що за ці 30 років вийшло кращим, ніж було. Дещо – найкращим у світі. А всього лише треба було звільнитися від темпорально аномальної імперії, яка прямує в минуле. Лише війна показала нам наші здобутки, бо інформаційний простір наш теж був окупованим з 1990-х років, скиглив про пів вареника. І я вірю, що найбільший наш незалежний здобуток – ЗСУ, не дасть мандрівникам у часі жодного шансу загнати нас вперед в минуле.
