До війни я був контрол-фриком.
Звичка контролювати процеси дарувала відчуття безпеки. Впевненість у тому, що ти застрахований від випадковостей. Ілюзію безтурботності, зрештою. В армії довелося від цього відвикати.
Армія не схожа на будь-якого іншого роботодавця. Тут ти вже не обмінюєш свої щоденні вісім годин робочого часу на гроші. Ти належиш ЗСУ – трохи більш, ніж повністю. І твій новий роботодавець може ставити перед тобою ті завдання, які ніколи не наважився б поставити будь-який довоєнний.
Звичку контролювати те, що відбувається, доведеться забути. Армійський задум спускається на солдатський рівень у максимально лаконічному вигляді. Ти не бачиш загальної картини подій, бо й не повинен. Свій новий "виконавчий" статус потрібно просто прийняти. Єдина альтернатива колишній звичці контролювати – це довіра до тих, хто нарізає тобі завдання.
До того ж, на війні випадковості визначають твою долю часом набагато більше, ніж все інше. Підготовка та злагодженість можуть знизити ризики, але ніколи не приберуть їх повністю. Траєкторія снарядів та осколків завжди буде поза твоєю зоною контролю, а тому атеїстів у окопах менше, ніж у будь-яких інших місцях.
Кожен із нас вірить у щось своє. Одні – в Бога. Інші – в прикмети. Треті стають фаталістами. Відносини з небом у кожного свої, але вони служать спільному завданню. Захиститись від неконтрольованого. Домовитись із Випадком. Обдурити фатум.
Цілком раціональні люди можливі лише у цілком раціональних обставинах, а війна під це визначення не підпадає. Спроба домовитися з долею та спроба їй довіритись – це завжди способи зняти напругу. Флегматичний фаталізм чи щира віра однаково захищають носія від критичного рівня стресу. Рівно до того моменту, поки фаталізм чи віра не стають заміною логіки та раціональної поведінки. Війна помилки не прощає і в борг не дає.
А ще за останні шістнадцять місяців особисто в мене ґрунтовно змінилися стосунки з майбутнім. На самому початку війни його просто не було. Було лише Сьогодні, і стосунки з тими грошима – за влучним висловом знайомих – вкладалися у формулу "витратити все зараз, бо завтра тебе можуть вбити". До другого року війни ситуація змінилася, щоб у результаті скластися у формулу "не витрачай усе зараз – раптом тебе завтра не вб'ють". Майбутнє хитке, стосунки з ним ненадійні, але воно є.
Майбутнє не визначене і саме по собі не суб'єктне. Думаєш про це щоразу, коли чуєш формулу про те, що "війна закінчиться". Вона ріже слух і звучить прикро. Війна не може закінчитись, її можна лише закінчити, і все, що зараз відбувається – це битва за те, хто це зробить і на яких правилах.
А будь-які наші прогнози на життя після війни впираються у сценарій її закінчення. А точніше – у те, чи співпадатиме він із суспільними очікуваннями. Причому ці очікування зростають. Якщо рік тому Україна була готова вважати перемогою вихід на кордони 23 лютого, то сьогодні мінімальний поріг очікувань зводиться до кордонів 91-го року. Будь-яка невідповідність очікувань і реальності загрожує фрустрацією. Тому чудово розумію тих, хто вирішив вважати критерієм перемоги збереження суверенітету та державності. Такий формат очікувань страхує від можливих розчарувань та апатії.
А ще від розчарувань страхує розуміння, що війна сама по собі не обнулить недоліки нашої реальності. Що в повоєнному майбутньому буде життя у всіх його проявах. Що там знайдеться місце тріумфам та невдачам. Самозреченню та корупції. Героям та негідникам. Гепіенд добрий для художніх фільмів, але не завжди пасує документальним. Ми боремося не за ідеальне майбутнє. Ми боремося за те, щоби майбутнє у нас було.
А воно зараз залежить від тих, у кого із завтрашнім днем немає жодних гарантованих домовленостей. Від тих, хто вірить у Бога, у прикмети та в ритуали. Майбутнє залежить від тих, хто став фаталістом та перестав бути контрол-фриком. Від тих, хто економить емоції та звик не знати повної картини того, що відбувається. Майбутнє залежить від усіх, хто розуміє ціну свого "Сьогодні" – і тому інвестує у сценарій свого "Завтра".
Тому що час працює на тих, хто в нього вкладається.
