Вся стрічка в обуренні з приводу звернення Сирського до Умерова з проханням вилучити з закону промобілізацію пункт про дембель для тих хто служить 36 місяців. Навіть за наказом Верховного Найвпливовішого.
Я от тільки одного не збагну. А що, хтось для себе відкрив щось нове? Я вже давно писав, що служити ми будемо дуже довго. Я вже давно не сумніваюся, що в армії ми вже не служимо, ми тут живемо. І скільки будемо жити ще - невідомо.
Я не сумніваюся, вже. Наше життя більше не на паузі на час війни - війна тепер і є наше життя. Ви не бачите як ростуть ваші діти? І не побачите. Чому?
Та тому що владі важливий не солдат. Владі важливий ухилянт - в тій його версії який не потрапляє в руки ТЦК. Ухилянт - головний ресурс чинної влади, якби було інакше, мобілізація почалася б ще півроку тому. Це просто очевидно.
Що все це означає? Та нічого. От взагалі нічого. Бо в армію (добровільно) я пішов аби воювати не за цю владу і не за натовпи ухилянтів, що тиняються в центрі столиці, в той час як я валюся з ніг від втоми на полігоні.
В армію я пішов захищати Україну. Так, недосконалу. Так, з багатьма недоліками. Але іншої у мене нема. І от це для мене важить найбільше. Тому поки Україну треба захищати - я буду її захишати. На фронті, на полігоні, в соцмережах - байдуже.
Я не вірю що війна буде вічною - вічних не буває. Я знаю, що одного дня я з війни повернуся. Ми всі повернемося. І от тоді в суспільстві почнеться дуже жорстка розмова. Багатьом вона не сподобається. Суспільству чхати на те що ми виснажені війною і тому воно не хоче нас замінити? Нам теж буде чхати багато на що. Вже повірте.
Все це буде - я вірю. Кожен день у ЗСУ мене в цьому переконує. Не вірите? Поставте своє життя на паузу на два роки - без перспективи завершення. З обстрілами, недосипом, вічним дурдомом. Все зрозумієте.
А зараз я пішов працювати. Фронт пртребує пілотів БПЛА, а готуємо їх ми, я та мої колеги. Якщо не ми - то хто? Хіба нас хтось замінить?
