Переговори не можуть припинити війну Росії проти України; вони можуть лише призупинити це. Відновлене російське вторгнення в лютому 2022 року після восьми років смертоносного «припинення вогню» після перших російських вторгнень 2014 року демонструє, що президент Росії Володимир Путін не заспокоїться, поки не завоює Київ.
Опір України вторгненню цього року свідчить про те, що українці легко не здадуться. Конфлікт нерозв’язний, поки в Кремлі править путінізм. Переговори не змінять цієї реальності. Вони можуть лише створити умови, за яких Путін або наступник Путіна задумається про відновлення наступу на незалежність України. Перш ніж тиснути на Україну, щоб вона попросила Росію про переговори, ми повинні вивчити умови, які Україна може запропонувати Росії, небезпеку пропозиції цих умов і, що більш важливо, ймовірність того, що Путін прийме їх.
Коли Путін знову вторгся в Україну в лютому, у нього вже були Крим і частини Донецької та Луганської областей, і ніхто реально не збирався їх відбирати в нього. Цього йому було замало. Пропонувати йому повернутися до ситуації, яка для нього настільки незадовільна, що він розпочав масове вторгнення, щоб змінити її, не є порятунком обличчя. Уявіть собі, що Путін сидить на одному кінці довгого столу і з гордістю оголошує російському народу, що ціною понад 100 000 загиблих і поранених росіян і дев’яти чи більше місяців економічної руйнації він забезпечив… майже те саме, що мав раніше. Ні, таким чином Путін не зберігає обличчя. Він, швидше за все, прийме такий результат, якби цього вимагали військові реалії ситуації, але він ніколи не вважатиме це привабливим відступом.
Щоб Путін хоч якось щиро виправдав прийняття менших, ніж його максималістські цілі, мав би продемонструвати великі здобутки — здобутки, які вимірювалися десятками тисяч квадратних кілометрів нової української території, назавжди приєднаної до Росії. Далеко не ясно, що він прийме навіть це як основу для будь-якого міцного миру. Але Захід має бути чесним перед собою та своїм народом, а також перед українцями. Ціною за те, щоб «притягнути Путіна до столу» з передовою у конфігурації, віддалено схожій на ту, в якій вони зараз, дуже ймовірно, будуть обіцянки йому величезних українських земель, а не незначні зміни в дипломатичній мові навколо того, що як він вже продемонстрував, визнав недостатнім.
Важливо також нагадати, що вогонь не припинявся під час так званого «припинення вогню» з 2014 по 2022 роки. Російські війська протягом цього періоду здійснювали постійні військові атаки на українські позиції, і Путін використовував російську військову присутність в Україні як важіль для тиску на Київ, вимагаючи додаткових поступок і вбиваючи клини в українську політику та суспільство, а також між Україною та Заходом.
Дискусії про доцільність переговорів України з позиції сили, поки її сили перемагають, ґрунтуються на помилковій посилці. Україна звільнила майже половину території, яку Росія захопила після відновлення свого вторгнення в лютому 2022 року, тобто Росія все ще має більше половини території, яку вона незаконно окупувала. Україна має імпульс у цьому конфлікті, але ще не перевагу. Її позиція на переговорах сильніша, ніж тоді, коли російські війська наступали на додаткові критично важливі міста та регіони, але ще недостатньо сильна, щоб створити хороші умови для переговорів.
Прихильники переговорів повинні чітко розуміти ще один ключовий момент — переговори на цій стадії конфлікту не дадуть Росії додаткових територіальних поступок. Путін оголосив про офіційне приєднання до Росії великих територій України, які він не контролює. Він може погодитися на припинення вогню, яке неофіційно визнає, що Україна може мати ці регіони, але він не погодиться на те, яке вимагатиме від нього добровільного відходу з земель, які, як він стверджував, тепер є частиною Росії. Не на цьому етапі війни, оскільки російське підкріплення прибуває, а Захід прямує до холодної зими, яка, як сподівається Путін, зламає його волю продовжувати підтримувати Україну. Дії Путіна свідчать про те, що він ще не вірить, що він програв цю війну, що він її програє, або навіть, що він не зможе отримати більше землі, воюючи. Російські війська вже зараз схиляються до відновлення наступу в Донецькій області. У цих умовах Путін не піде на поступку, яка здасться йому абсолютно принизливою, відкликаючи оголошені анексії чи виводячи свої війська з територій, які вони зараз контролюють. Припинення вогню зараз заморозить лінії там, де ситуація найкраща.
Це міркування надзвичайно важливе, оскільки сили Путіна все ще займають стратегічно важливі райони навіть після успіхів України в західній Херсонській області. Росія все ще контролює Запорізьку атомну електростанцію — найбільшу в Європі та головне джерело української енергії, а також зростаючу небезпеку для навколишнього середовища в безвідповідальних руках росіян. Він досі контролює життєво важливий центр Мелітополь, місто, яке розташоване на важливих шляхах сполучення з Росією на сході до нижньої течії Дніпра на заході та з контрольованої Україною Запорізької області на півночі до Криму на півдні. Якщо Росія утримає Мелітополь, вона перетворить його на масивну передову базу, з якої можна буде розпочинати майбутні вторгнення, щоб взяти критично важливі українські міста Запоріжжя та Дніпро та, можливо, знову перетнути сам Дніпро, щоб поставити під загрозу всю Україну. Нинішні лінії залишають майже всю видобувну та переробну промисловість України в руках Росії. Ці галузі, зосереджені на сході навколо міст Донецької та Луганської областей з життєво важливими транспортними та переробними сполученнями через Маріуполь, становили значну частину української економіки до 2014 року. Віддати їх Росії це ризик перетворити Україну на постійну економічну залежність від міжнародної спільноти щодо довгострокової допомоги. Це не просто різні українські території десь на сході.
Крім того, навіть поступка цих земель не припинила б війни. Путін не вторгся в Україну, щоб отримати територію. Він вторгся, бо відкидає ідею незалежної української держави чи українського етносу. Він атакував, бо відмовляється терпіти уряд у Києві, який де-факто не контролюється Росією. Ці ідеї він глибоко вбудував у свою ідеологію і не буде їх вилучати. Путін ніколи не припинить спроб повернути контроль над Україною тими чи іншими засобами. Ні Україна, ні Захід не можуть змінити амбіції Путіна, тому вони повинні створити реальність, в якій навіть Путін розуміє, що він не повинен переслідувати їх війною, і в якій йому не вистачає можливостей продовжувати воювати, навіть якби він цього хотів.
Як така реальність може статися? Захід повинен допомогти Україні звільнити території, які є стратегічно життєво важливими для її безпеки та економічного добробуту, а потім розбудувати українську армію та економіку до рівня, який стримає майбутні російські вторгнення. Москва продовжуватиме шукати засоби, окрім вторгнення, щоб підірвати прозахідні українські уряди та змусити українців здати свою незалежність. Успіх України та Заходу полягає в перетворенні цієї гарячої війни на холодну на умовах, які зроблять Україну достатньо сильною, щоб вижити й зрештою перемогти.
Зараз прихильники переговорів можуть сказати, що вони саме це й роблять. Але вони погано оцінили свій момент. Заморожування конфлікту там, де він є зараз, призведе до скорішого відновлення російського вторгнення та серйозно підриває здатність України перемогти як у відновленій гарячій війні, так і в новій холодній війні.
Дозвіл Росії зберегти деякі або всі території, які вона зараз утримує, також прирікає мільйони українців на триваючі зусилля Кремля їх русифікувати; виявляти, катувати та вбивати людей, які все ще залишаються вірними Києву; викрадати українських дітей і примусово всиновлювати їх у російські родини; і продовжувати кампанію етнічних чисток, яку Путін проводить для ліквідації української національної ідентичності скрізь, де він може.
Таким чином, нинішні лінії не є ані обґрунтованими, ані прийнятними. Україна має йти далі, а Захід має допомогти Києву створити на місцях умови, стійкі в довгостроковій перспективі. Україна повинна спочатку встановити військові факти на тій підставі, яка потрібна їй для виживання, і лише потім за підтримки партнерів звернутися до Росії, щоб закріпити ці факти в дипломатичній угоді.
