Я пыталась фоткать эту ночь. Это сумасшедшее небо, обсыпанное звёздами. Но камера не умеет.
Я бы хотела передать эти запахи хвои, лип и разнотравья, но мы ещё не научились передавать запахи.
Я такое же точно небо видела в крайний раз в августе на Белосарайке, когда Ореон висит прям над горизонтом, огромный, броский, а под ним шуршит Азов. Совершенно по-особенному пахнущий. Монотонный. Умиротворяющий.
Такие разные миры.
Спокойные величественные Карпаты и буремний схід, мій Азов, мої степи. Вони взагалі не так пахнуть, як Карпати. Тут нема полину, гіркого, терпкого. Там нема хвої, від якої легко дихати.
Але:
- У нас ціле село майже забрали на Донбас. Дехто вже повернувся..., - каже господиня і якось потім мовчить. Не тому, що нема чого сказати, а тому, що слова зараз зайві.
Чоловіки Карпат поїхали на далекий Схід, що не пахне хвоєю, і залишили свої життя там.
Чоловіки Східу мріють винищити потвор і приїхати в Карпати, щоб подихати хвоєю і вологістю потичків.
- Ви були на Азові? - питаю я Любу, яка намотує кілометри по Карпатах з дитинства і знає їх як свою оселю.
- Ні. Мабуть там теж гарно..., - каже Люба.
Там гарно, Люба.
Там степ.
Там адски холодно зимой и также адски жарко летом.
Там нет потичків, там они высыхают ещё не родившись. Там полынь.
Там цикады не поют, а матюкаются.
Там над морем висит Ореон. Яркий и вечный. Мы все уйдем в засвіти, а он останется. Монолитным, холодным, огромным. Посреди неба августа, посреди моря, которого у нас уже нет. Пока нет.
- Ви сумуєте? - питає Люба
Звичайно сумую.
Сумую за своїм Азовом.
За запахом полину і цикадами, за комарями і медузами, за спекою, що випалює вщент і вітром, здираючим м'ясо з кісток.
Сумую за вашими хлопцями, що полягли там.
Сумую за нашими, що мріють в окопах про Карпати.
Сумую за тим життям, яке ми могли прожити без цих клятих потвор з Півночі.
Але все буде, як бути має.
Ми боремося за життя, тому ми маємо перемогти.
А потім дивитися на ці розсипані зірки. На цього Оріона над морем чи над горами. І щоб жодного всратого москаля навкруги....
