Не знаю, як скоро після нашої перемоги зникне моя звичка щільно завішувати вікна ввечері, бо ще з лютого нас привчили до необхідності світломаскування. Хоча й російські літаки над нами більше не літають - але завішую.

А ще досі матраси на підлозі, в кімнаті, де по дві стіни від вулиці. А ще нова звичка робити запаси продуктів. А ще біла заздрість до міст, де можуть дозволити собі масові зібрання десь на вулиці, фонтани, де немає потреби бігти до укриття по кілька разів на день. Бо 42 секунди до вибуху...

Як скоро зникне звичка готуватися до 22.00, бо щоденно в цей час починаються обстріли (хоча зараз нам прилітає в будь який час за наш контрнаступ)...

Можливо, й ніколи.

Як у старих людей, які до смерті збирали сухарі в торбинку, на випадок війни та голоду. Чи робили й роблять закрутки на зиму, де перша причина - "а раптом?"

Я в Гайсині бачила подвір'я господарів, які купили будинок. І в сарайчик виставили десь сотню різних баночок від попередньої господарки-бабусі.

Вона до останніх днів бажала почуватися захищеною.

Я добре знаю, завдяки кому ми тут в хиткому тилу маємо змогу жити.

Кожен наш день - завдяки їм.

Кожен ранок, кава, купа побутових справ, робота - завдяки їм.

Коли р...сню відсувають далі від мого дому - це дійсно свято, полегшення і передусім усвідомлення: це роблять вони.

ЗСУ. І всі небайдужі, задіяні в обороні.

Мені здається, я тепер завжди буду готуватись до війни.

Підсвідомо.

Пам'ятати кожну зруйновану будівлю, яку відбудують.

Може, це й найкраще, бо ми більше не заслуговуємо на недбалість.

Ми дуже багато втратили через неї.