Олена Кудренко

Наші пращури бачили трупи на своїх вулицях, в своїх будинках. Трупи цивільних, старих і малих, худеньких і відчайдушних, слабких і сміливих. Заморених голодом, вбитих пострілом, завалених руїнами. Бачили. Відчували сморід смерті.

А потім - "примирення". "Возз'єднання", хай йому грець. 1954 рік - кампанія святкування 300-річчя так званого "возз'єднання" України з бидлом. Попередньо знищеної України, пограбованої, згвалтованої, приниженої, "меншої" за їх визначенням. "Старший брат" ліз цілуватится.

Якісь наші пращури їм ще дякували й зустрічали хлібом й сіллю. Урочисті заходи, збори, концерти, виставки... Інші наші пращури перебували в цей же час в національно-визвольному підпіллі. В його залишках. В той самий час, коли московити лізли до нас обійматися, аби спотворити нашу історію, забрати її собі, придумати й обгрунтувати якесь "возз'єднання", як наче ми і бидло - "адін народ".

Сьогодні трупи лежать на наших вулицях. На наших вокзалах. У наших будинках. І не дай Боже "возз'єднатися" знову.

Не дай Боже...

Мої співчуття Дніпру, Чернігову й іншим.