Підписати клопотання про арешт Порошенка (або просто зробити інформаційний "злив") на Різдво, напевно здається тонким і красивим ходом найвпливовішому політику сучасності. Ну, таким собі сценічним ходом, після якого шалені аплодисменти, квіти та шампанське.
Його у цьому переконали. Маленьку, закомплексовану, некомпетентну людину, яка за абсурдним збігом обставин набула практично диктаторської влади - легко переконати в чому завгодно. І він, мабуть, це зробив. Потягнув гачок і спустив механізм.
Мені весь цей майже трирічний "зелений експеримент" нагадав про одну історію. Кажуть, на зорі фастфуду в Україні, до одного із новостворених закладів Мака приїхала комісія, яка відповідає за франшизу. І наприкінці дня їхній головний сказав історичну фразу. "Я не уявляв, що можна так швидко рухатися, і при цьому так повільно працювати".
Але наша влада втерла б ніс будь-якому розболтаному фастфуду. Ті хоч повільно, але працюють.
У цих - рухи куди швидше. Шалений принтер. Тисяча виходів на публіку із черговим "Алле-оп!". Плани на десятиліття та мільярди мільярдів.
І при цьому нічого не рухається вперед. Навіть повільно. Все летить у зворотний бік і вниз.
Економіка, енергетика, зовнішня політика, інвестиційний клімат, податкове та тарифне навантаження, охорона здоров'я, забезпечення оборони – все змішалося в снігову кулю, яка летить з гори, і потихеньку перетворюється на лавину, яка загрожує поховати всіх. Окрім тих, хто залишився на вершині гори, і зіштовхнув на нас весь цей жах (їм так здається).
Єдине, що поки що не вдалося - це зіткнути до прірви армію. Але тут усе сталося всупереч. Через міцність механізму, налагодженого за попередні роки. І через людей.
Єдине, що довго і системно у них виходило - це обмеження дій власної армії, намагаючись зазирнути в очі божевільному північному диктатору.
Але й тут не зрослося за підсумком. За що дякуємо виключно народу України, в його активному небажанні цілувати власних убивць.
І все, що вони роблять - поступово заганяє їх у область неприйняття. Проскочивши період "кредиту довіри" та істеричного бажання електорату "спробувати нове" - вони обвалили це "нове" на голови своїх фанатів (та інших до купи). Гаманець, холодильник і відсутність почуття безпеки поступово стукають у двері дедалі більшій кількості "непробивних". Рейтинги падають, роздратування зростає.
Але вони щоразу роблять нові і нові фатальні кроки. Ні, це не "болючі реформи", які теж дратують більшість. Це незрозумілі стрибки, в процесі яких оголошена мета зі старту виявляється у протилежному боці. І будь-яка дія веде виключно до погіршення ситуації.
Складається враження, що вони себе свідомо заривають. Але якщо придивитися - вони закопують усіх нас. Країну.
Напевно, єдина людина, яка не бачить всього цього, тому що знаходиться в міхурі ретельно підтримуваних ілюзій - сам Зеленський. Мабуть. Але не точно.
Я давно переконаний, що ті, хто привів його до влади (і затягнув слідом величезну обойму негідників) мали єдину мету. Дозволити їм діяти самим. Злегка спрямовуючи "на поворотах". Щоб зіткнути Україну у хаос. Будь-якими методами.
Ось тут у них системна помилка. Хаос - саме той момент, який змушує нас чинити опір. Будить нас і об'єднує. Так було.
А Порошенко – це контраст. Навіть власники "великої кількості питань до Порошенка" - не можуть настільки щільно заплющити очі, щоб не бачити реальності минулих років. Особливо порівняно із сьогоденням. Замість того, щоб здати країну без бою, і впасти в економічну та политичну прірву – ми вистояли. Побудували справжню армію. Вирівняли економіку. І стали незалежними багато в чому. Вперше за всю історію – реально незалежними. Хоча "здати" країну в 14-му було легко та просто. Якби тоді до влади прийшов умовний "зеленський" - ми закінчилися б як країна десь восени.
І все це відбулося за каденцю того, кому сьогодні намагаються пришити державну зраду? Ріалі?
Тому у найівеличнішего з політиків це, як нав'язлива ідея. Тому, хочеться максимально замазати, дискредитувати, а краще б - стерти з пам'яті. Щоб не було контрасту. Щоби не порівнювали. Щоб убити власний нічний жах, який зайняв місця відсутньої совісті.
І це з радістю використовують ті, хто стоїть за його спиною, і легко маніпулює їм у чужих інтересах.
Ще один крок. Ще одна дурість. Роздратована розбещена дитина, яка вирішила, що вона може погратися з тектонічними плитами. Не підозрюючи, що це найжорсткіші жорна. І закінчиться це – передбачувано.
Тому вони продовжують. Просто настала черга ще одного добре поставленого і підсвіченого софітами пострілу у ногу. У цьому вони є чемпіонами. Top Gun.
От тільки стріляють вони цього разу артилерійським калібром.
