Олена Кудренко - Як тобі таке, Ілон Маск?

Вночі прилетіли ракети, в ті райони, звідки ввечері якраз поїхала. І ні, це далеко не Крим. Це від Криму далеко. І тому мова не про нього.

Бо якщо би мова була лише про те, щоб віддати росіянам Крим - то наші діти не були би вбиті росіянами в такій кількості.

Ну, мабуть.

Жінки не згвалтовані.

Старенькі не скинуті в загальну яму на імпровізованому кладовищі.

Не розстріляні колони цивільних, які намагалися втекти від війни.

В наші школи не були би завезені російські вчителі і підручники, а результати "референдумів" в областях, які далеко не Крим, не були би підготовлені заздалегідь.

Якби мова була лише про Крим, то наші будинки не зустрічали би нас великими сірими дірами, через які гуляє вітер і йде дощ.

Десь на третьому поверсі зруйнованого будинку ще якось тримається поличка з посудом, і валяються іграшки на згарищі поряд.

І мова не про Крим.

Далеко не про Крим.

Можливо, найчесніша оцінка того, що сталося, може виходити в тих людей, які живуть тут і зараз.

Які знають про війну не з новин.

Які щодня бачать руйнування.

Я вже не кажу, що від тих людей, які вночі їдуть гасити численні пожежі та діставати тіла з-під уламків.

Якби в них був час та натхнення, вони би могли писати для фільмів жахів, про невимовно тяжкі драми.

Лікарі, які щодня лікують не застуду, а поранення від скла, коли людину вибухова хвиля підіймає та б'є щосили об усе, що є поряд. Об стіну, об скло, об меблі.

Ну причому тут Крим?

Десь під завалами Нікопольської багатоповерхівки чи в підвалах Балаклії - там реальність сприймається гостріше, ніж в маєтку США.

На стінах катівень, де росіяни катували місцевих українців, камінчиком чи вугіллям написані рядки молитви.

Намальований календар, щоб не зійти з розуму від електричного струму по кінцівках та биття твоєї голови об двері.

Як тобі таке, Ілон Маск?