Елена Кудренко - НІНА (продовження)
Ольга приповзла до рідної домівки пізно вночі, побита, розпатлана і боса. Мати з Ніною мовчки вмили її, нагодували і поступилися теплим місцем на лежанці, на високій білій печі, в якій ще вдень Ніна пекла скромні пироги з горохом.
Задавати зараз питання Ользі не мало сенсу - вона мовчки лежала без сну до самого ранку, думаючи про своє життя, і тільки під ранок закрила очі, і навіть перші півні не змогли її розбудити.
В хаті вже було повно мух - вони, як правило, злітаються на запах хоч якоїсь їжі, і тоді мати чи Ніна зазвичай відкривали двері на вулицю і гнали їх ганчірками. Ніна ходила навшпиньки, намагаючись не шуміти посудом, коли помітила втомлений Ольгин погляд з печі.
- Вставай, їсти будемо!
- Несмачні у вас пироги, Нінка, - гірко усміхнулася Ольга.
- У м@скалів тебе смачніше годують? - Ніна давно не ображалася. Їли, що Бог послав.
- Буває ...
Ольга звісила босі ноги і потягнулася. Під оком на половину щоки розпливався синьо-чорний синець.
- Що, страшна?
Ніна знизала плечима.
- Навіщо воно тобі треба, Олю? Ну навіщо ти його вибрала?
- А що, голодувати краще? Я вам з мамкою хоч щось в подолі приношу, щоб ви людської їжі спробували ...
Ніна кинула возитися з посудом і присіла біля ніг Ольги:
- рідненька, та не потрібно нам це все, якщо так живеш ... Ти ж його не любиш ?! Ну як, скажи ?! Як? !!
Обидві практично одночасно похитали головою, думаючи про одне й те ж.
- Люблю, може. По-своєму...
- Ну й дурепа! - у розпачі сплеснула руками Ніна.
У Петрових син працював в органах. Після війни ці хлопці могли краще за інших їсти, пити й одягатися. Говорив навіть про те, що скоро машина з'явиться - тому що він на хорошому рахунку у начальства і скоро піде на підвищення. Спочатку він ставився до неї добре, розповідаючи про свої справи і ділячись планами на життя. Але з часом, з появою якихось особливих справ, більшої відповідальності і від того стаючи все більш вимогливим, поважним - ставав і все більш жорстоким. Ольга вже в третій раз за півроку прибігала до матері залікувати рани, але на наступний день її м@скаль без вибачень і виправдань забирав її додому.
Мати мовчки виходила на поріг, проводжаючи, і скупа сльоза з'являлася на її зморщеному обличчі. Вона ховала його, витираючи крадькома, але Ніна все помічала і мучилася.
- Я ніколи за м@скаля не вийду, мамо. Я тобі обіцяю.
Мати мовчки її обіймала і вела до хати. Там, закривши щільно двері, вона відверталася до печі, займаючись справами, або затівала прання, і Ніна знала, що саме в той час мати давала волю сльозам. Вона не підходила і не заглядала в її очі, але знала, що їй боляче.
Ольгу відмовляли всією вулицею. Босоногі, змарнілі подруги її, які так само, як і вона, працювали в полях або на будівництві, закликали подумати, але хтось і підтримував, кажучи, що коханням сита не будеш. І Ольга, практична до мозку кісток, яка втратила коханого ще в 1944-му, похмуро відбивалася від умовлянь. З тих пір в їхньому рідному домі час від часу з'являлися хліб і тушонка, але мати кожен раз відмовлялася:
- Олю, Олю ... Моя дівчинка ... Ти ж нещаслива ...
- Олю, а мати його? Вона хоч захистила тебе? - Ніна подала Ользі свій гребінь, щоб та розчесала своє довге чорне волосся.
- Жодного разу, Ніно. Знаєш, я думаю, вони мене навіть вже ненавидять ...
- За що?!!
- Х@хлушка. Я для них х@хлушка, Ніно.
Рипнули двері і з двору до хати увійшла мати. Вона важко ступала по кімнаті, набряклі ноги нили, як і спина - але вона ніколи не скаржилася.
- Олю, Ніно, давайте вже снідати.
За столом ніхто з них не говорив про той синець та нічні турботи. У вікно зазирнуло сонце, м'яко пестячи синьо-чорну щоку побитої Ольги, зморшкувате обличчя матері і вперте підборіддя Ніни...
Бєлгород, десь 1947-1949 роки. Я так думаю...
(Ще уривок про Ніну тут)
